«Ми це повинні пам’ятати», - під таким заголовком  05.03.2015 р. була проведена відкрита виховна година в 152 гр. класним керівником Береговим В.Г.

     Мета заходу: ознайомити учнів з історією визволення Миколаївщини  та Казанки в 1944 році від німецько-фашистських загарбників;  виховувати в учнів  почуття патріотизму, самовіданного служіння інтересам народу України.

     «Війна з Німеччиною залишила глибокий слід в історичній долі українського народу. Нищівний вогняний вал двічі прокочувався по території України. Не було жодної сім’ї, яка б не зазнала лиха, не відчула болі втрат,» -  такими тривожними словами розпочав виховну годину Володимир Григорович.

       В своїх повідомленнях учні розповіли про ті трагічні  часи, коли війна прийшла на територію Миколаївщини, коли вже 5 серпня 1941 року фашистські літаки бомбардували Миколаїв.

      Документальні фільми про окупацію Казанківщини з  14 серпня 1941 року по березень 1944 року розповідали присутнім про   кроваву розправу  фашистів за непокору «новому порядку», про знущання над родиною  фронтовика  - директора місцевої школи №3 Ю.С.Гордишевським, де на очах його дружини Гордишевської Ф.А.  кат  розстріляв  трьох дітей, а коли вони кинулась їх захищати, прикладом оглушив її  і   кинули в яму, закопавши  живою…

           Березнегувато - Снігурівська операція,

    наступ  23-го танкового  корпусу зі сторони Кривого Рог, бій за Казанку… Подвиг танкістів генерала Ю.Г.Пушкіна увіковічено монументом на східній околиці селища Казанка.

                                                                         І.І.Калина, командир екіпажу танку Т-34 з бортовим номером 271

Розповідь лейтенанта Калини:

Наша рота знаходилась зліва. Чую наказ по раціі: скинути автоматників. Скинули, командую: „Вперед!“ І вриваюся в Казанку. Ніякого  геройства не було - просто занесло першим. У бою про ceôe  не думаєш. По дорозі дві гармата їхні разбив і середній танк. А тут відчинилися раптом ворота якогось дворика, "Фердинанд" по мені - прямою наводкою. Механіка - в груди, радист з смертельною раною, а що в самого ноги вже немає, не чую. Тільки командира башти не шкрябнуло. Дивлюсь, через люк з гранатами лізе, але кулемет тут же його перерізав. Ще раз "Феданванл шарахнув, вирвало люк. мене вижбурнуло в багнюку. Чую, радист стогне страшенно, допомогти не можу. Дивлюсь – фашист. Став пістолет витягати і побачив замість ноги кістка стирчить. Тут знепритомнів. Однак стріляв же, мабуть: у - пістолеті дві патрона з восьми залишилось. Чую,автоматники запрацювали. Наші! Знову все провалилось кудись. Але чую: "Бабоньки, а танкіст живий!

Вони визволяли наш край

Спешил танкист к знакомому поселку,

Вилась дорога в золоте полей.

И второпях взлетали перепёлки,

Заслышав скрип солдатских костылей.

Застыл танкист на памятном пригорке:

Глазам своим поверить или нет?

Узнал танкист родной тридцать четверки

Стремительный и гордый силуэт.

Отсюда в бой тогда рванулись танки - -

“Вперёд, на запад! Путь один - вперёд!”

На улицы истерзанной Казанки

Громя врага, ворвался первый взвод.

Удар по борту - вспыхнула машина,

Живых бензин проклятый доконал

Лишь обгоревший лейтенант Калина

Из башни в грязь весеннюю упал.

Не видел он, как под огнём фашистов,

К нему на помощь женщина ползла,

И на руках стонавшего танкиста

Под свист осколков в хату унесла.

Приник танкист к холодному граниту,

И на цветы упали костыли

Поцеловал он розовые плиты,

Скупые слёзы камень обожгли.

А там, внизу, в саду белела хата,

В ней двадцать лет не уставала ждать

 Ждала сынка, спасённого солдата,

Ждала танкиста названная мать.

              Після перегляду відеофільмів « Танкіст» та  «За того парня» Володимир Григорович звернувся до присутніх: «Велика Вітчизняна війна —  не тільки минуле. Адже вона увійшла в кожен дім, в кожну сім'ю. Вона забрала, поглинула у своєму полум’ї мільйони людей, принесла народові розруху, муки і гіркоту втрат, які й понині тривожать народну пам'ять. Як символ всенародної вдячності і пам'яті про тих,  хто віддав своє життя за Батьківщину, люди запалили полум'я Вічного вогню. Незгасно пломенить він дні і ночі на могилах воїнів. Це — вогонь пам’яті живих про загиблих, вогонь  пам'яті серця.

      Але, нажаль, український народ,  який сімдесят років жив в мирі і в злагоді, розбудовуючи свою країну, знову відчуває страхіття війни, захищаючи свої кордони та єдність. Нажаль, в річницю Революції  Гідності  запалені свічки героям Небесної Сотні, тим, хто не повернувся з зони АТО. Сьогодні ми повинні бути серцем і душею з тими, хто у ці дні боронить нашу свободу на сході України, пам’ятати тих, хто віддав своє життя задля нашого щасливого майбутнього.

                                         Заступник директора з НВР – Сізоненко Н.О.